Становлення уявлень людства про час i простiр

Уявлення про час і простір завжди були універсальними формами освоєння і переживання людиною навколишнього світу. Людина вже на самій ранній ступені свого розвитку, тобто у первинному суспільстві, почала усвідомлювати час з початку у теперішньому, потім у минулому і майбутньому. «Цьому сприяло виникнення внутрішньої мотивації рішення, що давало можливість тимчасово послабити зв’язок з теперішнім і, уявно відволікаючись від нього, згадувати минуле, свідомо планувати майбутнє і тим самим значно розширяти, порівняно з тваринами, рамки сприйняття часу і використовування його у своїх цілях».
У історико-культурному процесі еволюція категорії часу проходила як на рівні буденної свідомості, так і в теоретичному мисленні
У міфологічній свідомості час, як і простір, не виступає як чиста абстракція. Для цієї свідомості характерно сприйняття світу у його синхронній і діахронній цілісності, така свідомість за своєю сутністю «існує поза часом». Часова орієнтація у первісному суспільстві розширюється тільки на безпосереднє майбутнє, недавнє минуле і на поточну діяльність.
Простір і час у свідомості людей первісного суспільства виступають не у виді нейтральних координат, а у якості могутніх таємничих сил, які керують всіма речами, життям людей і навіть богів. У цю епоху має місце уявлення про сакральний час, час святкування, жертвоприношення, відтворення міфу, пов’язаного з поверненням «первісного» часу.
В архаїчних суспільствах домінує циклічний, круговий час. Він лежить в основі міфологічних уявлень, які втілюють світогляд первісної людини. Лінійний час знаходиться в цей період немов у зародковому стані.
Ще одна важлива прикмета сприйняття часу в архаїчних суспільствах полягає у тому, що хронологічні серії, в яких організується практичне життя первісних людей, відокремлені в їх свідомості від циклічного міфу. Ланкою, яка з’єднує ці два типи сприйняття часу, виступає свято і ритуал.
В основі системи цінностей лежить ідея вічно тривалого теперішнього, нерозривно пов’язаного з минулим. Ця модель сприйняття часу притаманна у період античності і європейським культурам. Протягом античності втілюється тенденція поступового перенесення основного акценту з циклічності на векторність часу.
В уявленнях середньовічного суспільства про час також можна говорити як про дві паралелі: уявлення, які поширюються на буденне життя, і теоретичне осмислення часу на рівні філософської рефлексії.
Середньовіччя – це період у свідомості народів Європи, коли поступово починає здійснюватися перехід до сприйняття і осмислення часу як незворотнього, векторного, односпрямованого, яке спрямоване з минулого у майбутнє. Відмінності у сприйнятті та осмисленні часу і простору стали суттєвими в період формування міського населення, хазяйське життя якого її влаштування і організація, стиль і ритм принципово відрізнялися від життя сільських груп населення. Формування цих двох „полюсів життя” виконало функцію пускового механізму в процесі започаткованого переходу від „біблейського часу” до „часу купців”.
Середньовічне суспільство являється аграрним, тому час у такому суспільстві сприймається крізь природні ритми. Найважливішими є зміна пір року і послідовність сільськогосподарських робіт. Внаслідок цього календар у такому суспільстві носить характер сільськогосподарського.
Аграрний час у середньовічній Європі є одночасно часом літургічним. Рух за річним кругом членувався, точніше, впорядковувався і організовувався за допомогою свят, які знаменували події з земного життя Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці, святих і т. д. Відповідно проводився і відлік часу – за числом тижнів до Пасхи і після неї, до і після Різдва Христова.
Доби в цей період ще не ділились на рівновеликі проміжки, вони ділились на часи дня і ночі. Темп життя і основних занять залежав від природнього ритму. Аграрний час циклічний, але наразі існували і лінейні уявлення про час які втілюються в так званому „родовому часі”. Європейською формою фіксації родового часу були генеалогії. Цей час був фактично часом історії, тому що історія Середньовіччя – це історія древніх феодальних родів і династій ”. У мовній сфері це відображується у номінації відрізків історичного часу з опорою на антропонімію.
Лінійний час земних царств і змін одна за одною подій не сприймали як єдиний потік, не як справжній, він співіснував з коловим циклічним часом. З іншого боку, цей час був мирським і протиставлявся сакральному, біблейському часу. Це співіснування двох часів виражається в наявності двух типів календарів – народного аграрного і церковного.
Сакральний і мирський час об’єднуються в категорію часу історичного, про що свідчать найменування ер „Від створення миру...”, „Від Різдва Христова”. При цьому історичний час в цій єдності підпорядковується сакральному, але в ньому не розчиняється (земний час швидкорухомий, неповторний, направлений на перехід до вічного життя).
Таким чином, християнство вважає основним принцип лінейності у сприйнятті часу, пов’язаної з односпрямованістю, незворотністю та дискретністю. Християнська концепція часу передбачає повторюваність у межах літургічного кола, проте, це не буквальне, а „символічне, сакральне зв’язування часу”.
Протягом Нового часу відношення до часу постійно секуляризується, немов звільняється від елементів циклічних уявлень. Але разом з тим протікає „процес неминучого злиття циклічних уявлень з лінейним”. В результаті складається спірально-векторна концепція часу. Для такої концепції – час не коло і не лінія, а їх поєднання у спіралі. В аспекті історії культури – це нарощування „річних кілець” культури через нарощування літургічних років. Християнський час не протипоставлений течії космічного часу, їх взаємодія виражена через літургічний рік. Рік – це одиниця та протяжність часу, за допомогою яких людина лічить тривалість свого існування, тим самим дає еталон розмірності історичному, астрономічному і геологічному часу.
У XVII сторіччі завершується становлення класичних уявлень про час, і у природничо-науковому мисленні починає переважати почата від Коперника традиція визначати час як логіко-математичну структуру. В епоху Відродження з зародженням капіталістичних відношень центром часової орієнтації суспільства в цілому і окремого індивіда стає майбутній час.
З кінця XVIII сторіччя і протягом першої половини XIX ст. відбувається поступовий перехід від проблеми точності до проблеми фізичного змісту поняття часу. У XIX ст. починають формуватися уявлення про відносність часу і простору, які у найбільш систематизованому вигляді були викладені А. Енштейном у теорії відносності, де простір і час розглядаються у нерозривному зв’язку з рухом матеріальних об’єктів і взаємодії між ними.
Сучасна космологія дійшла висновку, що немає єдиного простору і часу, загальних для всіх процесів, які відбуваються у Всесвіті.
Отож, можна зробити висновок з проаналізованного матеріалу, що різні культури мають різні уявлення про час і простір, що у свою чергу має вплив на підбір лінгвітичного матеріалу різними народами. Така різність уявлень про час вимагає від перекладача різноматніних знань історії, культури, традицій і звичаїв народів тих мов, якими він оперує при перекладі текстів. І тільки професіональний перекладач не має проблем з поясненням мовних реалій, які відсутні у мові перекладу (як Thanksgiving Day на англійскому або Старий Новий рік на українському), що у свою чергу дозволяє йому робити свою роботу якісно та швидко.